КМГФПББ
Агентство арбітражних керуючих
Агентство з питань податкового захисту



“Виконавчий збір проблемні аспекти”

всеукраїнська газета для юристів Юридична газета №3(3) від 20.08.2003.

ЗБОРИ ГРОШОВІ — обов’язкові платежі, які мають відплатний, компенсаційний характер і сплачуються юридичними та фізичними особами за надані їм державними органами певні послуги чи певні права.
Відповідно до ст. 46 Закону України “Про виконавче провадження” у разі невиконання рішення суду або іншого органу в строк, встановлений для добровільного його виконання, з боржника постановою державного виконавця, яка затверджується керівником відповідного відділу Державної виконавчої служби, стягується виконавчий збір у розмірі 5% від належної до стягнення суми або вартості майна боржника, а за невиконання рішення немайнового характеру — у розмірі 5 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян із боржника-громадянина і у розмірі 10 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян — із боржника-юридичної особи.

 

ГОЛОВНЕ ПРО ФУНКЦІЇ

Що ж таке виконавчий збір? Оплата боржником здійснення державним виконавцем щодо нього юридично значимих дій, що стягується в примусовому порядку, чи своєрідна штрафна санкція за невиконання в добровільному порядку виконавчого документа?

На наш погляд виконавчому збору притаманні обидві функції. З одного боку, виконавчим збором держава компенсує свої витрати по примусовому виконанню судового рішення. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 25 червня 2001 р. “Про порядок використання коштів, отриманих органами державної влади від надання ними послуг у відповідності з законодавством і їх розмірах” — 50% виконавчого збору спрямовується на відшкодування витрат по проведенню виконавчих дій. Інші 50% зараховуються в державний бюджет (код бюджетної класифікації 220700). Проте варто зазначити, що витрати по виконанню рішення, згідно з ст. 43 Закону України “Про виконавче провадження” і п. 4.15.2 Інструкції про проведення виконавчих дій підлягають стягненню з боржника, про що державний виконавець виносить відповідну постанову.

З іншого боку, виконавчий збір можна розглядати як своєрідну штрафну санкцію за невиконання боржником у добровільному порядку вимог виконавчого документа. Виконавчий збір має фіксоване, встановлене Законом “Про виконавче провадження” значення — 5% від суми, що підлягає стягненню, за невиконання рішення немайнового характеру — в розмірі 5 неоподаткованих мінімумів доходів громадян із боржника- громадянина і в розмірі 10 неоподаткованих мінімумів доходів громадян з боржника-юридичної особи. Виконавчий збір стягується примусово, оформлюється постановою державного виконавця.

Таким чином, виконавчий збір — це вид майнової відповідальності боржника, який не виконав без поважних причин у строк, встановлений державним виконавцем для добровільного виконання вимог виконавчого документа.

 

ПОВАЖНІ ПРИЧИНИ

У Законі України “Про виконавче провадження” відсутня норма, яка передбачала б можливість продовження строку на добровільне виконання за наявності у боржника поважних причин, у зв’язку з якими ним не виконані вимоги виконавчого документа. Відсутнє саме поняття поважних причин. А це може бути несвоєчасне отримання постанови про відкриття виконавчого провадження, непереборна сила тощо. Не входять ці обставини і в перелік обставин, які тягнуть за собою обов’язкове або факультативне зупинення виконавчого провадження. Не встановлена мінімальна межа строку на добровільне виконання, зі спливом якої виноситься постанова про стягнення виконавчого збору. В ч. 1 ст. 30 Закону України “Про виконавче провадження” згадується, що державний виконавець має пересвідчитися в отриманні боржником постанови про відкриття виконавчого провадження. Відповідно до ч. 2 тієї ж статті постанова про відкриття виконавчого провадження вважається врученою боржнику за адресою, вказаною у виконавчому документі, за умов, передбачених для вручення судових повісток. Проте строк на добровільне виконання обчислюється з дня винесення постанови, а не з дня отримання постанови боржником. Таким чином, державний виконавець може надати боржнику строк у два дні на добровільне виконання, а цей строк займає лише поштовий обіг.

Слід сказати, що автор цих рядків неодноразово стикався з випадком, коли при виконанні рішення про виселення боржника-юридичної особи, державний виконавець виніс постанову про відкриття виконавчого провадження, через два дні о 9 годині 30 хвилин особисто вручив її керівнику боржника та призначив виселення на 14 годину 30 хвилин того ж дня. Отже, боржнику нібито було надано два дні на добровільне виконання, а фактично було надано п’ять годин. Це при тому, що рішення не підлягало негайному виконанню, а відповідно до ст. 24 Закону України “Про виконавче провадження” встановлено, що строк на добровільне виконання встановлюється до семи днів, а при виконанні рішень про примусове виселення — до п’ятнадцяти днів. Також державним виконавцем було винесено постанову про стягнення з боржника виконавчого збору.

На перший погляд здається, що все справедливо. Стягувач отримує присуджені грошові кошти або майно, держава — 5% в бюджет, боржник у примусовому порядку виконав рішення суду і з нього стягнуто витрати по проведенню виконавчих дій і виконавчий збір. Проте на практиці досить часто виникає ситуація, за якої стягнутої у ході виконавчого провадження суми недостатньо для задоволення всіх вимог, пред’явлених до боржника. Наприклад, державному виконавцю надійшов для виконання виконавчий документ про стягнення з боржника 100 тис. грн. У зв’язку з невиконанням рішення боржником у добровільному порядку державним виконавцем винесено постанову про стягнення з боржника виконавчого збору в сумі 5 тис. грн. Після продажу майна боржника, компенсації витрат на проведення виконавчих дій, стягнута сума склала 5 тис. грн., яка була зарахована на рахунок відділу державної виконавчої служби як виконавчий збір. Інше майно у боржника відсутнє. Таким чином, стягувач крім права повторного пред’явлення виконавчого документа до виконання, нічого не отримав. Більш того, фактично виконавчий збір стягнуто з боржника за рахунок коштів, належних стягувачу.

Виникає запитання, чи можна назвати справедливим щодо стягувача правило про першочерговість стягнення виконавчого збору. Чому держава має нічим не виправдану перевагу на задоволення своїх вимог? Адже завдання виконавчого провадження полягає в тому, щоб реально відновити порушені права стягувача, повернути борги кредиторам, а не стягнути виконавчий збір.

Стягнутий з боржника виконавчий збір підлягає поверненню, відповідно до ч. 5 ст. 46 Закону України “Про виконавче провадження”, лише у випадку закриття (нині термін “закриття” виключено, проте зміни в статтю не внесено) виконавчого провадження в зв’язку з відміною рішення, яке підлягало виконанню на основі виконавчого документа, виконавчий збір повертається боржнику.

Пунктом 4.16.6 Інструкції по проведенню виконавчих дій передбачено, що у випадку закінчення виконавчого провадження винесена постанова державного виконавця про стягнення виконавчого збору підлягає виділенню в окреме виконавче провадження і подальшому виконанню. Застосування цієї норми в деяких випадках взагалі суперечить здоровому глузду. Виходить, що у випадку закінчення виконавчого провадження у разі смерті або оголошення померлим стягувача чи боржника, визнання безвісно відсутнім боржника або стягувача, якщо виконання їх обов'язків чи вимог у виконавчому провадженні не допускає правонаступництва з боржника продовжується стягнення виконавчого збору за окремим провадженням, яке потім може бути закінчено за тими ж обставинами.

Безумовно, виконавчий збір дисциплінує боржника до виконання, але чому продовжуватиметься його стягнення з боржника після закінчення виконавчого провадження в зв’язку з затвердженням судом мирової угоди між стягувачем і боржником або в зв’язку з відмовою стягувача від стягнення? Адже постанова про стягнення виконавчого збору як виконавчий документ, по суті, носить похідний характер, приймається лише в процесі виконання рішення, на підставі цього рішення, і не має служити юридичною підставою для нового, самостійного виконавчого провадження.

 

ДОСВІД, ЯКИЙ НАМ ЗНАДОБИТЬСЯ

Слід зазначити, що в Російській Федерації діє законодавство про виконавче провадження, аналогічне вітчизняному. Судові рішення там виконуються судовими приставами-виконавцями, а виконавчий збір складає 7%. У зв’язку з наведеними питаннями, буде цікаво навести витяги з постанови Конституційного Суду РФ №13-П від 30 липня 2001 р. Отже, Конституційний Суд визнав таким, що не відповідає Конституції Російської Федерації положення п. 1 ст. 81 Федерального Закону “Об исполнительном производстве”, згідно з яким у випадку невиконання виконавчого документа без поважних причин у строк, встановлений для добровільного виконання вказаного документа, судовий пристав-виконавець виносить постанову, за якою з боржника стягується виконавчий збір у розмірі 7% від суми, що підлягає стягненню або вартості майна боржника, — “оскільки він у силу своєї формальної невизначеності в частині, що стосується підстав для звільнення боржника від сплати виконавчого збору, допускає його застосування без забезпечення боржнику можливості належним чином підтвердити, що порушення встановлених строків добровільного виконання виконавчого документа, з обов’язком сплатити стягувані грошові кошти, викликано надзвичайними об’єктивно непереборними обставинами та непередбачуваними, непереборними перепонами, які знаходяться поза його контролем, при додержанні ним того ступеню турботи й обачності, яка вимагалась від нього з метою належного виконання обов’язку, що випливає з приписів п. 1 ст. 81 Федерального Закону “Об исполнительном производстве”. Визнано і таким, що не відповідає Конституції РФ і положення п. 1 ст. 77 Федерального Закону “Об исполнительном производстве”, на підставі якого з грошової суми, стягненої судовим приставом-виконавцем з боржника, виконавчий збір стягується в першочерговому порядку, а вимоги стягувача задовольняються в останню чергу.
У мотивувальній частині постанови суд вказав, що стягнення виконавчого збору в першочерговому порядку в разі недостатності грошових коштів, стягнутих з боржника, не дозволяє виконати судовий акт чи акт іншого уповноваженого органу, обов'язковий для судового пристава-виконавця, і задовольнити вимоги стягувача у повному обсязі. Таким чином, порушені права стягувача виявляються незахищеними, що суперечить вимогам Конституції РФ, за якими обов’язок держави захищати права та свободи людини і громадянина відносяться до основ конституційного устрою (ст. 2), а тому державний, зокрема, судовий захист прав та свобод людини і громадянина гарантується (ч. 1 ст. 45, частини 1,2 ст. 46). Встановлений п. 1 ст. 77 Федерального Закону “Об исполнительном производстве” порядок розподілу стягнутої суми створює можливість невиконання законних вимог стягувача, порушує справедливий баланс між публічними і приватними інтересами на стадії виконавчого провадження, викривлює суть обов'язку держави гарантувати захист конституційних прав та свобод, зокрема, права власності, не відповідає конституційно значимим цілям виконавчого провадження, а тому не відповідає статтям 18, 19 (частини 1 і 2), 35 (ч. 3), 45 (ч. 1), 46 (частини 1 і 2) і 55 (частини 2 і 3) Конституції РФ.

Крім того, Конституційний Суд вказав, що 7% виконавчого збору це допустимий максимум, тобто верхня межа виконавчого збору і з урахуванням причин, ступеню вини боржника і його майнового стану може бути зменшена правозастосовувачем. Однак Конституційний Суд РФ не зазначив, яким же чином стягувати виконавчий збір — пропорційно реально стягненій сумі чи віднести його до податків і неподаткових платежів у бюджет і стягувати згідно з цією черговістю. Слід зазначити, що другий варіант не дає ніяких переваг для стягувачів, наприклад, по арбітражних спорах про стягнення грошових сум, оскільки їх виконавчі документи відносяться до останньої черги. Крім того, на наш погляд, віднесення до компетенції судових приставів-виконавців у РФ чи державних виконавців в Україні права визначення розміру стягуваного виконавчого збору в тому чи іншому випадку з урахуванням вини боржника неминуче призведе до зловживання цим правом.
Таким чином, законодавство України про виконавче провадження в частині стягнення виконавчого збору з урахуванням досвіду Російської Федерації в цій галузі, потребує наступних змін:

  • законодавчого закріплення вичерпного переліку поважних причин у зв’язку з якими виконавчий збір як міра відповідальності не застосовується;
  • можливості продовження або поновлення строку на добровільне виконання рішення;
  • внесення змін щодо першочерговості стягнення виконавчого збору.
Р.S. У той час, коли готувалася до друку ця стаття, Верховна Рада України прийняла зміни до Закону України “Про виконавче провадження”, відповідно до яких виконавчий збір буде стягуватись у розмірі 10% від належної до стягнення суми або вартості майна боржника, яке підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, а за невиконання рішення немайнового характеру — з боржника-громадянина у розмірі 20 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, із боржника-юридичної особи у розмірі 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Але у разі, коли стягнутої з боржника суми недостатньо для повного задоволення вимог стягувача, виконавчий збір сплачується пропорційно від стягнутої суми.

Документ набирає чинності 1 січня 2004 р. Будемо сподіватися, що цей Закон буде підписано Президентом і він вирішить хоча б частину багатьох негараздів у сфері виконання судових рішень.


ABC.NET.UA-Design Studio